Улюблений Василь Симоненко

Зі шкільної програми ми знаємо Василя Симоненка як майстра патріотичної, громадянської поезії, борця за утвердження національних цінностей. 

У цьому записі хочу звернути увагу на чудові зразки інтимної лірики поета.

***

Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

***

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю -
Ти для мене не тільки мрія,
Я живого тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки.
Все віддала б, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

***

Я тобі галантно не вклонюся, 

Комплімента зроду не зліплю, 

Тільки в очі ніжні задивлюся, 

В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою 

Спеленає землю довга ніч, 

Довго серце тужить за тобою, 

Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила 

Обвивають маревом видінь, 

І стоїш ти крихітна, і мила, 

І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні, 

Владно підкоряючи собі, 

Губи неціловані і грішні, 

Очі божевільно голубі.

***

Коли б тобі бажав я сліз, і муки, 

І кари найстрашнішої бажав, 

Я б не викручував Твої тендітні руки 

І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити, 

З тобою б розквитався без жалю: 

Я б побажав тобі когось отак любити, 

Як я тебе люблю!

***

Я і в думці обняти тебе не посмію, 

А не те, щоб рукою торкнутися смів. 

Я люблю тебе просто — отак, без надії, 

Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе, 

Захмеліть, одуріти від твого тепла. 

Я кохаю тебе. Мені більше не треба, 

Адже й так ти мені стільки щастя дала.

***

Дзвенять німою тугою ліси, 

Коли їх ніч тремтлива обнімає 

І від очей у ревності ховає 

Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси, 

Як ранок спалахне на небокраї, 

Як сонце огняне завісу піднімає 

Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається, – може, я не знаю, – 

Було і буде так у всі часи: 

Любов, як сонце, світу відкриває 

Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє 

І сонце, що встає, і серце, що кохає.